Цінності в епоху постправди. Підсумки 2018-го

Підбивати підсумки року, а тим більше намагатися вивести з них прогнози на майбутнє – справа не дуже вдячна. Світ є надто складним явищем, сповненим різноспрямованих вольових інтенцій, амбіцій і випадковостей.

Нассім Талеб, даючи визначення «чорним лебедям», ввів такі критерії: подія відбувається несподівано для експертів, несе значні наслідки і має абсолютно раціоналістичне обґрунтування, що робило її фактично очікуваною. Тому я вірю в тенденції. Тенденції створюють простір можливостей, роблячи ту чи іншу ситуацію більш або менш вірогідною. Є речі, які впливали на нас протягом 2018 року – і які збережуть свій вплив у майбутньому.

Найзмістовнішою, найглибшою подією цього року є, безумовно, створення помісної Української православної церкви. Вдруге за останні п’ять років ми стаємо учасниками процесу, значення якого виходить за межі лише України і має цивілізаційний характер (першою стала україно-російська війна).

Європа є плодом античної філософії та християнської етики. Базові уявлення, які ми сьогодні сприймаємо як цілком світські – щодо індивідуальності, особистої відповідальності, свободи вибору – сформовані багато в чому завдяки християнству. Створення помісної православної церкви, співіснування в Україні великої православної і католицької громади, відкриває можливість для нового рівня діалогу між двома гілками християнства. А відтак, в перспективі, і подолання того розколу, який стався майже тисячу років тому.

Є в цій події й інший, ціннісний вимір. Українці позбулися кодексу будівничого комунізму, втім не набули християнських цінностей. Просто тому, що така заміна не відбувається автоматично. Звідси Україна опинилися в ціннісному вакуумі, і це добре видно по суспільству. Політична еліта України, егоїстична, цинічна та мінлива, є лише квінтесенцією існуючих народних якостей.

На одній з акцій «євробляхерів» я бачив дуже промовистий слоган: «Вам офшори, нам євробляхи!». І це є нічим іншим, як проявом наявного суспільного договору, де більшість згодна з правом влади хапати «нагорі», якщо залишається можливість хапати «внизу». Тому українцям все рівно, який закон не виконувати. Президент на своєму рівні нехтує Конституцією. А громадянин, який курить на зупинці транспорту, – нехтує законом на доступному йому рівні.

Так само і у створенні помісної церкви сплелися різні мотиви. Для когось це справа життя, для когось – культурної традиції, а для когось – політичних дивідендів. Але загальна цивілізаційна вагомість даної події є надважливою. Як і те, щоб далі ми йшли дорогою цінностей, а не політичних вигод.

Характерним проявом існуючої ціннісної кризи є позиція щодо україно-російської війни, як внутрішня, так і зовнішня. Ми пережили місяць воєнного стану, проте офіційно ні з ким не воюємо. Міжнародна спільнота бажає стабільності в Україні, але не ціною власного комфорту.

Сиплеться ціннісний фундамент, на якому був побудований світ після Другої світової війни. Власне, ціннісний релятивізм в Європі 1930-х і став її причиною – ситуація, яка повторюється сьогодні. Безпорадність ООН все більше робить її схожою на Лігу Націй, а Північний потік-2 все частіше порівнюють з пактом Молотова-Ріббентропа, який пов’яже Москву і Берлін економічними інтересами, що, можливо, будуть важливіші за долю окремих країн Центрально-Східної Європи.

ЄС має ще один головний біль – нове Велике переселення народів, які несуть з собою інший світогляд, не сумісний з ідеалами Заходу. Єврочиновники однаково кволо реагують на провокації Росії, і на провокації мігрантів. Ціннісна шкала, яка давала змогу приймати чіткі рішення, збита. Домінує постправда, де суб’єктивні погляди підміняють реальність, а способи зовнішнього втручання у політику країн стають дедалі витонченими. Повстання «жовтих жилетів» у Франції має, безумовно, у собі економічну складову, але за дивним збігом обставин сталося якраз після того, як Макрон почав говорити про необхідність створення єдиної європейської армії, для захисту від Росії в тому числі. Між тим, зона напруги на україно-російському фронті збільшується: цього року до Криму і Донбасу додався також Азов. 24 українські моряки утримуються в російському полоні, а міжнародна спільнота не знає, як на це реагувати, висловлюючи «побажання», щоб хлопці повернулися додому на Різдво.

У цьому році вийшла характерна стаття ідеолога Кремля Владислава Суркова «Самотність полукровки (14+)». Матеріали такого типу колись називалися «програмними». Автор говорить, що, безплідно поблукавши за останні чотириста між Заходом та Сходом, Росія повертається до своєї істинної природи. Якщо перекласти це на мову історичних фактів, то виходить, що до свого ординського начала – з усією витікаючою з нього realpolitik. Яка не несе нічого хорошого нікому, але в першу чергу – Україні.

Попередній раз, коли Європа стикалася зі схожою ціннісною кризою, справа закінчилася світовою війною. Новий глобальний порядок може стати або результатом швидкої спільної роботи політичної еліти – або виникне на повоєнному попелі, як черговий розподіл сфер впливу між тими, хто вцілів. Але хто вціліє за наявності таких воєнних технологій та озброєнь, якими людство володіє сьогодні?

Ситуація ускладнюється тим, що просто повернутися до попередніх уявлень не вийде – світ змінився. Саме тому заклики радикальних правих «зробити все як було» можуть звучати для когось привабливо, але виконати їх неможливо. Як було – вже не буде. Відтак потрібні нові концепції та світоглядні моделі. Серед яких також і модель нової регіональної, континентальної та світової безпеки.

Цілком в руслі втрати ціннісного імперативу знаходиться і шоуізація української політики з її феноменами зрадників і героїв, які регулярно переходять з одного статусу в інший. Саме це пов’язує такі ніби різні події, як «заколот Савченко» і депортацію Саакашвілі. Приблизно за три роки вони перемістилися з полюсу захоплення на полюс розчарування. Нам важко сприйняти те, що герої в одному можуть бути «антигероями» в іншому.

У багатьох європейських країнах повоєнне «окопне братство» ставало рушійною силою суспільно-політичних змін. Чи стане воно таким в Україні, після того, як Надію Савченко використало ФСБ – тепер під питанням, враховуючи те, що всі ініціативи військових щодо «наведення порядку» будуть підозріло розглядатися самим суспільством крізь призму «руки Москви».

Так само підозріло суспільство буде ставитися і до політичних рухів. Енергія протесту, організованого Михеїлом Саакашвілі, перетворилася в пару місяців безрезультативних і не надто чисельних акцій наприкінці 2017-початку 2018 рр. – розчарування, на «перетравлення» якого теж знадобиться певний час. Після такого і на шоу довкола депортації Саакашвілі українці відреагували в цілому байдуже, попри протизаконність даної дії.

Втім, я би жодним чином не хотів, щоб ці підсумки сприймалися як «записки песиміста». Визнання існуючих проблем є не песимізмом, а радше постановкою правильного діагнозу, після якого можна починати ефективне лікування.

Я переконаний, що вилікувати цей атомарний світ постправди може слідування новим великим ідеям. Єднання християнської цивілізації, якщо говорити про духовність.  Усвідомлення єдності Європи, якщо говорити про безпеку. І ідея Великої України, якщо говорити про нашу внутрішню ситуацію. Актуалізація цих великих ідей може – і повинна – стати головною тенденцією не лише 2019 року, але й всього наступного десятиліття.

Допоки ми будемо борсатися в дрібних проблемах – ми будемо втрачати горизонт. Допоки слідування цінностям буде затіняти ціннісний релятивізм – буде існувати спокуса миритися зі злом заради власного добробуту та комфорту.

Наука «історія» має сенс не тому, що вона задовольняє наш інтерес щодо того, як жили люди минулого. А тому, що вона застерігає нас від повторення у майбутньому вже колись зроблених помилок.

З Новим Роком та Різдвом!

Роман Безсмертний, спеціально для сайту "Цензор"